Марина Пономаренко

[pani_stosia]

 Марія із Маріуполя на держкордоні з Польщею

Перечитує список із непрощѐнного і непро̀щеного

Марії із Маріуполя вітер волосся пестить

Марія носить на шиї смерть, ніби натільний хрестик

Переживає: «Хоч би не думали, що начепила таке навмисне»

Марія ту смерть прикриває червоним намистом

Марія тішиться дуже намистом, а ще — зеленими кедами

У неї серце розбите бомбами і ракетами

Шкіра її тонка, за відчуттями — ніби обідрана

Якби ж вона могла плакати, то сльози б лилися відрами

Вона би викричала, нігтями видрала дірку у часопросторі

Багажник Маріїної машини заповнений помстою

Цілеспрямованою, високоточною, контрабандною

Марія кутає помсту у пледик з мультяшними пандами

Рожевий, плюшевий пледик, приємний на дотик

Марія із Маріуполя фотографує рудого котика

Фотографує пташечку, що пролітає над площею

Повільно рухається черга на держкордоні з Польщею

Марія лається: «Чого так довго, ну що там усі стали?»

Маріїн скелет — із найміцнішої азовсталі

Марія думає: «Якщо сьогодні все добре піде —

Доїду до Львова, а завтра уже на південь»

Помста в її багажнику — смертоносна, люта, позазаконна

Марія збирала її поза межами й поза кордонами

України, Польщі, Європи та видимого світу

Марія має тепер багато знайомих, ну, знаєте, звідти,

Куди дід перевозить човном і в дорозі цитує Гомера

Ті знайомі говорять Марії: «І що з того, що ми померли?

У нас тут свій Маріуполь, бач, який гарний

У мертвих теж є що передати для армії

У нас довжелезні списки непро̀щеного й непрощѐнного

Наша помста виросла із домів, що згоріли дощенту

Помстою би вхерачить стерв’ятників, що на згарищі гні̀здяться

Зможеш, Маріє? Ти ж добре знаєшся на логістиці»

І ось Марія на українсько-польському держкордоні

Щебече із прикордонниками, прикордонники мочать коні

Марія сміється, сміх виблискує, мов розсипаються перли

Вона думає: «Як мені зрозуміти — я ще жива чи уже умерла?»

Помста в багажнику в неї холодна, важка, але серце її гріє

Маріуполь тим часом чекає. Чекає свою Марію

 

Марина Пономаренко